Марко Лівін — український письменник, журналіст і сценарист. Його тексти завжди поєднують соціальну чутливість і глибоку людяність. Він належить до покоління авторів, які не бояться говорити про вразливість, травму та чесність. Ми зустрілися з ним, щоб поговорити про роль автора у цифрову добу, про те, чому страх — найбільший ворог творчості, і що для нього означає “BookSpace”.
— Марку, як ви визначаєте роль автора сьогодні?
— Автор — це не лише творець тексту. Це медіатор між світом і людиною. Ми всі розповідаємо історії, просто хтось — через літературу.
У ХХІ столітті письменник уже не може бути відокремленим від суспільства. Ми — частина потоку, і саме в цьому є виклик: знайти власний голос, не втрачаючи емпатії. Мені здається, що сучасний автор повинен не лише писати, а й чути, бачити, відчувати інших.
— Чи важко бути почутим у цифрову добу, коли інформації надто багато?
— Ні, важче — бути щирим. У добу швидкого контенту саме чесність залишається головною валютою. Люди миттєво відчувають фальш.
Іноді здається, що тепер усі хочуть не читати, а прокручувати. Але насправді інтерес до справжніх історій нікуди не зник — він просто змінив форму. Якщо ти щирий, якщо твої тексти народжуються з реального болю, радості чи пошуку — тебе почують, навіть у TikTok чи Instagram.
— Ви часто пишете про вразливість. Це ваш творчий метод чи світогляд?
— Думаю, і те, і інше. Ми живемо у суспільстві, яке вчить бути сильним, але не вчить бути чесним зі своїми почуттями.
Писати про вразливість — це не слабкість, це акт довіри. Я бачу, як читачі реагують: вони впізнають себе. І тоді література стає терапією — для мене як автора і для тих, хто читає.
— А як ви ставитеся до того, що письменники тепер стають публічними фігурами — ведуть блоги, роблять подкасти, знімають відео?
— Це природно. Культура завжди йде туди, де є люди.
Онлайн-присутність — це не спосіб самореклами, а можливість бути у діалозі. Я не вважаю, що письменник має закриватися у “вежі зі слонової кістки”. Навпаки, зараз цікаво шукати нові формати — короткі тексти, серії сторіз, розмовні формати.
Але головне — не втратити якість. Якщо слова перестають мати вагу, тоді краще мовчати.
— Чи не здається вам, що література поступово перетворюється на контент?
— Це вже відбувається. Але в цьому немає трагедії, якщо ми пам’ятаємо про глибину.
Коли текст стає “контентом”, він втрачає сенс лише тоді, коли його створюють для алгоритму, а не для людини.
Мені хочеться вірити, що справжня література завжди проб’ється — бо вона народжується з тиші, не зі статистики переглядів.
— Який ваш творчий ритуал? Як народжується текст?
— Найкращі тексти приходять тоді, коли я не намагаюся їх написати. Це може бути розмова, випадкова зустріч, момент у транспорті.
Я завжди маю з собою нотатник або диктофон у телефоні. Слово, фраза, інтонація — усе може стати зерном.
Потім із цього виростає текст. А іноді не виростає, і це теж нормально. Письмо — це не конвеєр, це процес слухання самого себе.
— Що для вас “BookSpace”?
— Це не просто сайт. Це місце, де культура знаходить нові голоси.
Мені подобається, що “BookSpace” говорить із читачем мовою сучасності, але не втрачає змісту. Тут є простір для глибини, іронії, дослідження, для щирої розмови.
Я би хотів, щоб такі платформи ставали не просто медіа, а спільнотами — де народжуються нові сенси.
Бо справжня література починається саме там, де зникає страх — страх бути собою.
— І останнє запитання. Що ви порадите молодим авторам, які тільки починають писати?
— Не поспішайте. Не намагайтеся подобатися. І не пишіть про те, що “треба”. Пишіть про те, що болить.
Світ не потребує ідеальних текстів — йому потрібні живі. Коли ви перестаєте боятися, що вас не зрозуміють — саме тоді з’являється справжній голос.
